Темна ніч душі | Мій шлях до себе

Відчуваю, що підходить до завершення моя темна ніч душі…

Багато років я відмовлялась від свого шляху, від усього нового і трималася за минуле руками й ногами.

• Я боролася щодня із самою собою за право залишатися такою, якою є — залишатися в комфортній зоні минулого й нічого не змінювати.
  
• У мене забрали людей, оточення, стосунки, потім — гроші й останню зовнішню опору — мої цілі (дякую, що залишили здоров’я).

Щоб у моєму житті не траплялось, я завжди знала, чого хочу, чітко формулювала цілі й плани, і всю енергію спрямовувала туди. Мені здавалось, що мене неможливо зламати, поки я знаю, куди й навіщо рухаюся. Але і бажання в мене відібрали.

І от у мене нічого немає, і я нічого не хочу. Просто не уявляю, як жити з цим далі.

Це втрата сенсів, бажань і цілей.

Я ж боролася за “стару версію себе“, яка вже ледь дихала, ледь жила і просто хотіла спокійно померти. Та я продовжувала рятувати її життя, фактично підключивши до апарату штучного дихання… І так ми разом існували.

Її смерть виявилася найболючішою подією з усіх, що я коли-небудь проживала. Важчою, ніж розлучення чи втрата близької людини.

Все життя я відмовлялася відчувати любов, біль, закривалася від усього світу, приховуючи свої страхи та слабкості. Я не хотіла дивитися на себе справжню — без оцінок і без потреби відповідати очікуванням інших.

Але я так жила всі свої 35 років — і, здавалося, чудово справлялася.
Моїм єдиним бажанням було продовжувати таке життя й надалі. (до цього віку я вважала себе найщасливішою людиною на світі.)

Я постійно повторювала: «Я не згодна з тим, що почало відбуватися!”
“Поверніть мені моє життя!» — кричала я.

І тоді почалося найжахливіше. Коли моя “стара версія” вже не могла говорити — я залишилася одна. Навколо — порожнеча, темрява та тиша.

У цій темряві з’явилася вона — “нова версія мене“. Чужа, холодна, незнайома особистість.

Вона сіла поруч і сказала, що тепер є тільки ми.

Ця наполеглива леді почала в деталях описувати моє життя й показувати, як я сама все псувала. Точніше — та версія мене, якої вже немає.

Вона безцеремонно розповідала, як усі 35 років моя Гординя, Его та Зухвалість руйнували мої стосунки з людьми, чоловіками, друзями та рідними.
Як я псувала зв’язок із клієнтами, грошима, своїм тілом і психікою.

Вона безжально наголошувала на тому, як Гординя руйнувала мене зсередини, розриваючи на шматки, а я при цьому її поважала, цінувала і вважала головною у прийнятті найважливіших рішень.

Я вже майже не чула її — лише звуки свого плачу й відчаю.
Кожне її слово — наче ніж у серце. Здавалося, ось-ось буде останній подих — і мене не стане. Але я дихала, отримуючи нову порцію правди та ударів ножем.

Єдине, чого мені хотілося, — зникнути з планети. Почуття провини, сорому, злості, гніву — все це я відчула до себе одночасно. Невже це я створила все це навколо себе?

Здавалося, що я дійсно зникаю. Ледь дихаючи, ледь жива.

Та єдина версія себе, яку я знала, виявилась не такою, як себе показувала. Класно себе продала! Але іншої я не знаю.

Тотальне відчуття самотності й зради. Я сама себе зрадила.

Ви уявляєте, як це — відпустити контроль і стрибнути у вогонь, просто повіривши людям, які стоять поруч і ще не стрибнули?

Покажіть мені тих, хто вже стрибнув і вижив! Але їх тут немає. Вони — внизу, і щоб поговорити з ними, потрібно опинитися в лаві.

Щоб зрозуміти людей на іншому рівні свідомості (а цей стрибок і є її розширенням), потрібно бути на тому ж рівні. Інакше ми просто їх не почуємо, не зрозуміємо.

Уявляєте цю картину? У такому стані я прожила більше року.
На краю вулкана, з плакатами навколо й криками: «Стрибай! Там тебе чекає нове життя!»

Я досі не стрибнула. Але заспокоїлася, облаштувала життя тут, нагорі. Спостерігаю за лавою. Приймаю її. Намагаюся подружитися.

За цей час:

• усвідомила, що назад дороги немає;
• чим довше сиджу тут, тим більше часу втрачаю — сивого волосся та зморшок більше, часу менше;
• звикла до людей і плакатів навколо, почала більше їм довіряти;
• слухаю їхні поради, читаю більше книжок — але все ще на горі, подалі від лави;
• свідомість почала розширюватися, гнів, злість і вина поступово змінюються на довіру, прийняття й любов;
• у очікуванні стрибка я прийшла до Бога, любові, до себе;
• усвідомила, що я завжди одна, і що ніколи не буду одна, бо завжди маю підтримку Бога, Душі, Роду;
• по мірі довіри до себе й прийняття нової версії себе з’явилося справжнє почуття любові.

Я плакала рік — кожного дня.
Кожна сльозинка змивала страх.

Щодня я дивилася на вогняну лаву, наповнювалась любов’ю й наближалася до стрибка.

Моя стара версія вже відключена від апарату дихання.
Я за нею горюю. Оплакую. Відпускаю. Це — найважча втрата в моєму житті. Серце розривається від болю. Потрібен час.

Страждання можна полегшити, скоротити період – якщо здатися, довіритися і відпустити контроль. І дозволити стати новою, справжньою!